Цитаты Пантелеймон Александрович Кулиш.

«малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»

А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)

А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.

Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш.

В затишному раю я води Лети п'ю, Та тихострунную настроюю мою.

Воскреснеш, нене, встанеш з домовини… Тебе я словом правди привітаю, І розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю.

Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.

Живу я розумом, а серце тихо спить.

Змовчана правда краща од голосної брехні.

Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.

…Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.

Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!

Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти, Ні на письменницьку огуду за пісні, І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти: Дзвони собі, співай в святій самотині.

Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

Моя хата скраю, я нічого не знаю.

Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.

Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.

Не може древо ледаче давати плоду доброго.

Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.

Не плюй у воду, може згодиться напиться.

Не хвались, та Богу молись!

Нема в мене роду, Немає дружини, Ані брата-товариша На всій Україні.

Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.

Нема там добра, де нема правди.

Нехай мовлять живе слово На всю Україну — І ззовуть усю родину У сем'ю єдину.

Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити… Не вічно буде лжа в'язати людям руки: Почезнуть, яко дим, дияволові діти, Воскресне правди Бог у сяєві науки.

Обняти світ залізними руками Силкуєшся, щоб людському уму Спорудити з продажними попами Вселенськую безвиходну тюрму.

Ой зроди ж, велика туго, Ярую пшеницю, Збагати насущним хлібом Убогу Вдовицю.

Оживить живеє слово Рідну Україну.

Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поти серце українське З панським не зживеться.

Порадьмося вічем, як правда, свободним, Руїнні гріхи з себе змиймо, І духом незлобним, умом благородним Культурі спасенній служімо.

Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.

Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.

Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.

Слави треба мирові, а не тому, хто славен.

Темнота печерна розум Хмарами вкривала І про щось невідоме Серцю промовляла.

У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.

Ходжу берегами, Та й не находжуся; Дивлюсь на сади зелені, Та й не надивлюся.

Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний! Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний, Приблуда степовий, наслідник розбишацький, Що й досі чествує свій путь і дух козацький?

Що наша Вкраїна Стала шляхті раєм, А ми, її рідні діти, По степах блукаєм.

Я атеїст, що знає тілько Бога, А чорта і святих не признає…

Я знав тебе маленькою, різвою І буде вже тому з півсотні літ. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили і взнали добре світ, Боролись ми не раз, не два з судьбою, І в боротьбі осипався наш цвіт. Од світу ми прегордого відбились, Та в старощах ще краще полюбились.

Я не поет і не історик, ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.

Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.